У КИСИЛИНІ ВСЕ ДИХАЄ ІСТОРІЄЮ 

        Цією публікацією я хотіла би привернути увагу влади й громадськості до долі старовинної будівлі в селі Кисилин, що в Локачинському районіЮ.

     Точну назву дати споруді важко. В одні часи в ній знаходився замок відомої графської родини Олізарів, в інші — перший вищий навчальний заклад на Волині — аріанська академія, у якій ректором тривалий час був Євстахій Кисіль, родич славнозвісного Адама Кисіля. До речі, назва села, як вважають дослідники, походить саме від цього прізвища, там знаходився родинний маєток. Пізніше, з вигнанням аріан (прибічників радикальної християнської течії), академія почала занепадати і з її цегли орден кармелітів у 1720 році спорудив костел, а решта будівлі залишилась як келії для монахів.
     Якщо ж підсумувати, то “кисилинське чудо” має глибоку історичну пам’ять, яка не повинна бути стертою, знищеною, але натомість відбувається усе зовсім не так. Хоча споруда є пам’ятником архітектури та охороняється державою, та побачити це неозброєним оком неможливо. Покрівлі над будівлею нема, руйнуються цінні фрески та декоративне ліплення на стінах, хоча більшу частину з них уже знищено мародерами та мисливцями за старовиною. Усі металеві конструкції храму пішли на брухт. Підземні ходи, що пронизують костел і тягнуться на десятки кілометрів від нього, пообвалювалися і чорніють, немов провалля. Люди потрохи починають розбирати кладку. У приміщенні за весь час лихоліть збереглася було лише одна святиня — мадонна (без голови) з дитям на руках, вирізьблена з каменю в повний зріст. Та із наступним приїздом я не знайшов там і її. Натомість усюди були розкидані лампадки та рештки дерев’яної каплички, яка служила прихистком для Богородиці. Напевно, тепер вона прикрашає приватну колекцію якогось антихриста, адже віруюча людина не могла такого вчинити. Другий поверх будівлі й місця, де розміщувалися хори, поросли деревами. Їх коріння руйнує склепіння, багато з них уже обвалилося.
     За костелом незначний догляд ведуть активісти школи. Як сказав сільський голова Адам Андрійович Соколюк, на реконструкцію будівлі марно сподіватися. Гроші на відбудову могла б виділити польська община, та оскільки ні в Кисилині, ні в оточуючих селах нема католицьких родин, на них марно сподіватися. Від нього я довідався іще один цікавий факт.
     Пам’ятник на честь польсько-українського примирення, що був споруджений у селі Павлівка Іваничівського району, мав знаходитися в Кисилині. У село приїхала група архітекторів із Києва досліджувати місце, але, побачивши стан костелу, дороги, села (до речі, воно розташоване у глухих лісах за сім кілометрів від села Холопичі, що лежить вздовж траси Володимир-Волинський—Луцьк), передумали. Грошей на реконструкцію дороги, храму (а він у селі не один), косметичного ремонту сільських парканів та осель витрачати не хотілось, крім того, вести президентів у далекі ліси було непрестижно і небезпечно. Тому київські гості полегшили собі роботу, вибравши інше місце. А на кладовищі вояків УПА, де мав знаходитися пам’ятник, було лише поставлено огорожу, бруківкою викладено алейку 2х6 метрів і замінено стару гранітну табличку на стелі на нову. Крім усього вище переліченого, вражає не лише костел, а й саме село. У ньому також знаходиться Свято-Михайлівська церква Київського патріархату, побудована у 1645 році (пам’ятка архітектури), а на сільському цвинтарі — родинний склеп сім’ї Олізарів.
     Невідомо, скільки іще таємниць історії ховають у собі село і ці будівлі, але я точно знаю, що вони не повинні бути забутими й втраченими. Мені трохи дивно і прикро, коли, наприклад, у монастирі села Зимне усю старовину замінено на надсучасні технології та матеріали, напевно туди вкладено не один мільйон гривень. А перший вищий навчальний заклад на Волині, графський маєток і древній костьол в одній іпостасі залишається руїною.
     Хіба не можна знайти декілька тисяч гривень, аби хоч перекрити храм шифером, вставити бодай якісь вікна, аби захистити його від подальших руйнувань? Я вважаю, що на цьому прикладі ми бачимо як дивну байдужість до нашого минулого, так і порушення закону. Адже гроші на догляд за пам’ятками архітектури десь виділяються, але вони чомусь не доходять у глухі ліси, де розкинулось село.
     Моя душа розривається при думці, що ми їздимо у такі розрекламовані місця туристичного паломництва, як Володимир-Волинський, Луцьк, Зимне, а інколи такі провінційні села, як Кисилин, можуть розповісти не менше. Адже в ньому ми бачимо епоху козацтва у постатях родин Олізарів і Киселів, зустрічаємось із періодом уніфікації на прикладі аріанської академії-костьолу, поринаємо у визвольну боротьбу українського народу на могилах вояків УПА. То хіба ж це можна забути, викреслити з історичної пам’яті нації?
     Я вірю, що з приходом до влади нової, всенародно обраної сили, усе зміниться на краще. І таке село, як Кисилин, відродиться в первозданній красі й величі.